Вікторія Федосєєва,  учениця 3 класу  Криворізької ЗОШ І-ІІ ступенів №76, взяла ІІ місце у Національному літературному конкурсі “0-бачність” в категорії 1-4 класи. Дівчинка любить малювати, читати і грати в комп’ютерні ігри. І, як виявилось, ще й має хист до письма. Читайте її оповідання «Казка про Тома». 

Казка про Тома

          Жив собі на світі котик Том. Він був дуже гарний: густа чорна шерсть покривала  майже все його тільце, тільки груди і лапки були білими.

Жив Том у звичайній міській квартирі, а хазяйкою його була дівчинка років восьми. Коли вона сідала виконувати домашнє завдання, котик застрибував їй на коліна, згортався клубочком і тихо муркотів. Здавалося, що він спить. Але це тільки здавалося, бо насправді він уважно слухав і спостерігав за тим, що робить Наталочка. Вона була б дуже здивована, якби дізналася, що Том знає майже всю таблицю множення, вміє читати і писати. А  ще тоді, коли ніхто не бачив, він перетворювався на хлопчика. Як? Дуже просто: знімав нашийник – і вже він хлопчик, одягав – знову ставав котиком.1300967303_mer1

         Одного разу дівчинка з котиком вийшла надвір погуляти. У той момент, коли Наталочка повернулася до своїх подруг, Том скинув ошийник і вже хлопчиком побіг до зупинки, заскочив до тролейбуса. Проїхавши кілька зупинок, вийшов. Було душно, йому захотілося пити. Через дорогу він помітив фонтан. Але як перейти вулицю? Машини мчали у двох напрямках і не збиралися зупинятись.

       Тільки ступив на проїжджу частину, як почув гучний сигнал і скрип гальм. Вмить заплющивши очі від страху, хлопчик хотів присісти, коли відчув, що чиясь дужа рука тягне його назад.

—         Ти куди, хлопче? Що, жити набридло? – на нього дивилися допитливі очі сивого чоловіка.

—         Я… пити хочу…- ледь чутно прошепотів Том. – А машин так багато, що не можу перейти дорогу.

—         Я тобі допоможу, дай руку, — незнайомець ще раз пильно подивився на нього і взяв за руку.

—         Бачиш, он там поперечні білі смуги на дорозі? Знаєш, що це?

—         Ні… , — знітився Том.

—         Це – пішохідний перехід, а он – світлофор. Вулицю можна переходити тільки тоді, коли горить зелене світло. Хіба тобі в школі не казали?

—         Я не ходжу в школу… — опустив очі Том.

—         Хм… Не ходиш?  — розсміявся чоловік. І я не ходив свого часу. Так-так, не дивуйся, у мене теж є чарівний нашийник! Але коли ми стаємо людьми, то повинні поводитись, як люди. А в людей є багато правил. Взяти хоча б вулицю. Не можна бігати по проїжджій частині, бо потрапиш під колеса автомобіля. Переходити вулицю можна тільки по пішохідному переходу або користуватися підземним переходом. Готуючись перейти вулицю, треба подивитись уліво, вправо.

У цей час через пішохідний перехід промчала Швидка допомога.

—         Дядьку, а чому ця машина не пропустила пішоходів?

—         Бо Швидка допомога, поліція і Пожежна машина в екстрених випадках можуть не пропускати нікого, навпаки ,- їх зобов’язані  пропускати, бо вони мчать рятувати чиєсь життя. І взагалі, треба бути обачним,  щоб не наразити на небезпеку своє життя і життя інших людей.

—         Як це все складно, я цього ніколи не запам’ятаю! – вигукнув хлопчик.

—         Мусиш  запам’ятати, якщо хочеш бути людиною, — посміхнувся чоловік.

—         Я хочу додому, до Наталочки, — заскиглив хлопчик. – Вона мене захистить, нагодує, а тут мені погано, я заблука-а-ав!

Сльози вже лилися з його очей двома струмками.

—         Ну що ж, іще раз допоможу тобі, дай руку.

       Вони спустилися в підземний перехід, потім сіли у тролейбус і поїхали.

—         Ось твоя зупинка, Томе,- торкнувся хлопчикового плеча чоловік.- Подумай добре, адже людське життя має безліч переваг над котячим.

—         Подумаю, в хлопчикових очах з’явився сумнів, і рука з нашийником сховалась у кишені.

—         Щасти тобі, хлопче!- і чоловік розтанув у повітрі.

Затиснувши в руці нашийник, Том побрів додому. В душі його був твердий намір повернутися знову на ту людну вулицю і перейти її ЛЮДИНОЮ! 

Авторська пунктуація і орфографія збережена.