Дмитро Маляр — наш єдиний хлопчик-переможець у Національному літературному конкурсі «0-бачність». Він навчається у 5 класі КЗШ І-ІІІ ст. №119 у Кривому Розі. Читайте його фантастичне оповідання  «Знати правила прибульцям не обов’язково

Знати правила прибульцям не обов’язково!

Той день почався як завжди. Я йшов зі школи, аж раптом побачив якусь тарілку в небі. Це був не вертоліт, і посудом ця тарілка не була. Це була космічна тарілка.

Я не повірив своїм очам і на всяк випадок протер їх. Але прибульці маривом не були і повільно знижувалися. Я з цікавістю дивився на їхній літальний апарат. Він виділяв зелений пар, котрий швидко розчинився в повітрі.

Кришка тарілки відкрилась, і звідти вийшла якась істота. Вона сказала:

— Гей, Бейне, вилазь, у нашій літалці спекотно, як в пічці! Казав же — космонавігатор поламаний, і ось вам результат — ми на якійсь незрозумілій планеті. А якби ми ввімкнули ручне літокерування, то ми б не опинилися на планеті, на якій навіть щура нема… — проказавши це, він побачив мене, і вже невпевненим голосом сказав:

— Оце так! На цій планеті є цивілізація!

З тарілки виліз ще один прибулець. Напевне, це його звали Бейном.

— Ой, дивись, — почав розмову Бейн. — У нього шкіра різного кольору!

— Тільки близько не підходь, — порадив його товариш. — Я чув, що прибульці можуть виділяти отруту. Ти ж пам’ятаєш фільм «Прибульці наступають»?

— Еге ж, але то ж тільки фільм, а це наяву.

— Оце комедія! Люди бояться прибульців, а вони бояться людей!, — засміявся я.

— Попрошу не обзиватись, — сказав товариш Бейна. — ми ніякі не прибульці, а юди! Або ж просто — марсіани.

— А ми — люди, земляни! Може, вам показати нашу планету? Принаймі частинку?

Ну подивимось, але знайте — ми не їстівні!— сказав Бейн.— Отак!

Я разом з прибульцями… тобто з марсіянами вже збиралися йти, аж раптом я помітив, що біля нас має проїхати автомобіль, і сказав:

— Обережно, автомобіль!

Напевно, при… тобто юди ніколи не бачили і навіть не мали уявлення, що таке авто. Гадаю, вони подумали, що це якась зла тварина або монстр. Вони відразу заховалися у своїй схованці, якою була тарілка.

Коли автомобіль зник, марсіани вийшли  і спитали:

— Ота істота… Вона зникла?

— То автомобіль!— сказав я. — Хіба ви ніколи не бачили автомобіль?

— Ти про оте чу… чудовисько з трьома жовтими очима, зубами і колесами?

— Чудовисько? Ха-ха! Та то просто залізяччя, в яке заходять люди…

— Овва!— сказав радісно Бейн. — То ота штука їсть лише людей! Тільки чого вона тебе не зжерла?..

— Та ні!— сказав я. —Люди входять всередину, і машина везе пасажирів туди, куди їм треба…

Я навіть заспівав пісеньку:

Машина, авто, автомобіль —

Людей не їсть він, ні-ні-ні!

В пащу до нього люди залізають

І куди треба потрапляють…

Авто, авто, автомобіль —

Дуже легко бути з ним.

Не треба йти кудись годину —

Не треба стомлюватися постійно.

Це не казка — ти ось увійди

Прямо всередину, он туди.

Те місце називається авто —

Корисне, та небезпечне все одно.

Водії ж бувають різні —

Дурненькі, розумні, гордовиті.

Пішоходи різні теж —

Цю суть відразу не поймеш.

На цьому пісеньці «гудбай»,

А розмові же «хеллоу, хай»!

Я закінчив пісню і спитав:

— А ви чули про дорогу?

— Ні. А що це?

— Ну, це те місце, по якому їздять авто…

— Їздять? Як це? Може, ті гавтомобілі літають?

— Та ні. Вони їздять по поверхні, як ми з вами ходимо, тільки швидше.

— А де ж у гавтомобілів ноги… чи хоча б лапи? Вони для ходіння мусять бути обов’язково!— сказав Бейн.

— Та ні, Бейне… Ти ж Бейн, еге ж?

— Візард Бейн III, якщо ваша ласка.

— А твого товариша як звати? — поцікавився я.

— Я Ронд, — представився другий. — Ронд IV.

— Дуже приємно, — сказав я. Замість ніг, рук і лап, Бейне III , у автомобілів (а не гавтомобілів) колеса.

— Оце так, —проказав Ронд (те, що він IV ви й самі знаєте) ,— а де ж рухаються  чуди-люди?

— На тротуарах, на пішохідних переходах, а ще на підземних і надземних… і, здається, все.

— Ми не хотіли б тебе образити, але ми не зрозуміли й половини твоїх слив.

— Слів,— поправив я.

— Яка різниця?, — спитав він. — Ну, розкажи детальніше, мені аж цікаво.

— Ну, пішохідний перехід — це перехід дороги по зебрі чи світлофору…

— Зебри?!!,—здивувався Бейн.— Ой бідолашні! І що роблять на дорозі ці бідненькі тварини?

— Та ні, це полоски…

— Я знаю, що в зебри вони є, але це не дає права знущатися над тваринами. Та й навіщо переходити дорогу по них? Вони що, поводирі?..

— Та ні, зебрами називають полоски на дорозі,— пояснив я.

— А-а-а-а, ясно. А що таке світилофор?

— Світлофор це апарат, котрий має три круглі лампи, кожна різного кольору. Кожен колір щось означає. Зелений показує, коли можна переходити вулицю. Якщо мигає жовтий — треба почекати наступного сигналу, а червоний наказує зупинитися. Але бувають світлофори лише з двома кольорами —червоним та зеленим.

— Ніби все втямили. А інші переходи?

— Ну, є ще підземний, це хід під землею. І ще є надземний перехід — над дорогою.

— Цікаво. Коли ми повернемося, то зробимо і гавтомобілі, і світилофор, і перехводи,— сказав Ронд, потираючи руки.

—До речі, політоакумулятор вже охолов. Гадаю, нам вже час летіти. Ми багато у вас навчилися, і впевнені, що ви маєте безпечне теперішнє і велике майбутнє. Бувайте!— проказав Бейн.

Нові друзі сіли у свій апарат і зникли з очей. Я довго дивився їм услід.

Захотілося лише одного: щоб ні одна людина більше не постраждала на дорозі, а краще ми б спілкувалися з прибульцями, навчаючи їх цікавих правил Дорожньої Абетки.

Авторська пунктуація і орфографія збережена.